Хлопець потер скроні.
— Це все через оте бісове статеве дозрівання, Батлере. Щоразу, коли я бачу гарненьку дівчину, витрачаю цінні ресурси мозку на думки про неї. Та дівчина в ресторані, наприклад. Я глянув у її бік разів десять за останні кілька хвилин.
Батлер автоматично оглянув дівчину професійним поглядом охоронця.
Їй було років дванадцять-тринадцять, зброї, здається, не було, а була грива білявих кучерів. Дівчина старанно вибирала тапаси, а чоловік поруч із нею, можливо, її батько, читав газету. За столиком був іще один чоловік, він намагався якось притулити милиці до стільця. Батлер вирішив, що дівчина безпосередньої загрози не являє, хоча і може завдати клопоту, якщо Артеміс не зможе зосередитись на плані.
Батлер поплескав свого юного підопічного по плечу.
— Відволікатися на дівчат нормально. Природно. Якби ви не були так зайняті рятуванням світу останні кілька років, це сталося б раніше.
— Але все одно я маю контролювати цей процес, Батлере. У мене багато справ.
— Контролювати статеве дозрівання? — хмикнув охоронець. — Якщо вам це вдасться, станете першим, у кого вийшло.
— Я багато в чому перший, — сказав Артеміс.
І це правда. Жодний інший підліток не викрадав ельфів, не рятував батька від російської мафії і не допомагав придушити гоблінську революцію в чотирнадцять років.
Двічі квакнув клаксон. На перехресті стояв лімузин, і у відчинене вікно до них махала дівчина.
— Це Марія, — сказав Артеміс, але швидко опанував себе. — Тобто, ходімо. Може, пощастить на іншому місці.
Батлер вирушив першим, зупинив транспорт помахом велетенської долоні.
— А чи не взяти нам із собою Марію? Водій значно полегшив би моє життя.
Хлопець не відразу зрозумів, що з нього кепкують. — Дуже смішно, Батлере. Це ж жарт, чи не так? — Так.
— Так я і думав, але в мене не дуже великий досвід у галузі гумору. Жарти в мій бік дозволяв лише Мульч Діггумс.
Мульч — гном-клептоман, який то щось крав у Артеміса, то допомагав йому вкрасти. Діггумс уважав, що в нього виняткове почуття гумору, проте майже всі жарти зводилися до функцій власного організму.
— Якщо це можна називати жартами, — посміхнувся Батлер, пригадавши гострого на язик гнома.
Раптом Артеміс завмер. Навіть не почавши фразу, що готова була зірватися з губ.
— Я щось відчуваю, — видихнув хлопець. — Електрику.
— Чи можна її відчувати на іншому боці дороги? — запитав Батлер.
— Урешті-решт він прийшов, хоч і за кілька метрів від цілі. Десь константа, що не є константою.
У повітрі утворився силует. Із нічого посипалися іскри, і запахло сіркою. Серед іскор з’явилася сіро-зелена істота із золотими очима, волохатою лускою і великими вухами, що скоріше нагадували роги. Вона вийшла на дорогу просто нізвідки. Випрямилася на всі свої п’ять футів. Гуманоїд, але зовсім не людина. Істота втягнула повітря через прорізи ніздрів, відкрила зміїного рота і заговорила.
— Вітання леді Хітерінгтон Сміт, — сказала вона голосом, що нагадував хрустіння розбитого скла чи скрегіт заліза. І схопила своєю чотирипалою долонею простягнуту руку хлопця.
— Цікаво, — сказав хлопець.
Але Батлерові не хотілося знати, чи цікаво комусь або ні. Йому хотілося скоріше забрати хлопця подалі від цього створіння.
— Ходімо, — кинув він, опускаючи руку на плече Артеміса.
Але хлопця вже не було. Істота зникла так само швидко, як і з’явилася, прихопивши підлітка із собою. Ввечері цю подію крутили б по всім новинам, але, як не дивно, незважаючи на сотні туристів, озброєних фотоапаратами, жодного кадру зроблено не було.
Істота була майже невагомою, немов ніяк не могла вхопитися за цей світ. Рука, що схопила Артеміса,
була м’якою, але з твердою серединою, немов кістка, загорнута в пористу гуму. Хлопець навіть не намагався вирватись, такий він був зачарований.
— Леді Хітерінгтон Сміт? — повторила істота, і Артеміс відчув, як вона перелякалась. — Це її маєток?
«Старий синтаксис, — подумав Артеміс. — Але точно англійська. Як демон, якого вигнали до чистилища, міг вивчити англійську?»
Повітря загуло від напруги, і навколо істоти затріщали розряди блискавок, прорізуючи в просторі Діри.
«Тимчасові отвори. Діри в часі».
Особливого захвату Артеміс не відчував — урешті-решт він бачив Легітимну Ельфійську Поліцію, яка дійсно зупинила час під час блокади маєтку Фаулів. Його більше хвилювало те, що істота потягне його за собою, і в цьому разі шанси на повернення до власного виміру дуже малі. А шанси повернутися до свого власного часу і зовсім мізерні.
Він хотів покликати Батлера, але було вже запізно. Якщо можна вживати слово «запізно» там, де не існує часу. Отвір збільшився, обгорнув їх разом із демоном. Архітектура і населення Барселони повільно розтанули в повітрі, немов привиди, їх змінив бузковий туман, а потім зіркова галактика. Артеміс відчув нестерпний жар, а тоді неймовірний холод. Йому здалося, що якби він повністю матеріалізувався, то згорів би вщент, а попіл його замерз би і розвіявся по Всесвіту.
Навколишнє середовище змінювалося зі швидкістю блискавки, а може, то і рік минув; важко було сказати. Зірки змінилися на океан, і вони були під ним. Із глибини до них потяглися дивні глибоководні створіння, сяючі щупальці розтинали воду навколо. Потім було поле криги, а тоді червоний ландшафт, і повітря наповнилося пилом. Нарешті вони знову побачили Барселону. Але іншу. Місто було молодшим.
Демон завив і вишкірив гострі зуби, облишивши спроби говорити англійською. На щастя, Артеміс був одним із двох людей у будь-якому з вимірів, хто розмовляв гномською — мовою ельфів.
— Заспокойся друже, — сказав він. — Наша доля визначена. Отримуй задоволення від цих чудових краєвидів.
Виття раптово обірвалося, і він відпустив руку Артеміса.
— Говориш ти ельфів мовою?
— Гномською, — виправив його Артеміс. — І краще за тебе, мушу зазначити.
Демон замовк, розглядаючи хлопця, немов той був якимось фантастичним створінням. Власне, саме так воно і було. Артеміс, у свою чергу, провів хвилини, що могли стати останніми хвилинами його життя, спостерігаючи пейзажі, які відкривалися перед ним. Вони матеріалізувалися на будівництві Каса Міла, але будинок не був закінчений. Робітники були зайняті на риштуванні навколо будівлі, а над аркушем з планом схилився засмаглий бородатий чоловік.
Артеміс посміхнувся. Сам Гауді. Як цікаво.
Сцена затверділа, кольори стали яскравішими. Хлопець відчув сухе іспанське повітря, важкий запах поту і фарби.
— Прошу? — сказав Артеміс іспанською.
Гауді підняв голову, і нахмурені брови злетіли на лоба. Із повітря вийшов хлопчик. Поруч із ним зігнувся демон.
Геніальний архітектор убирав очима всі деталі, навічно залишаючи їх у своїй пам’яті.
— Сі? — невпевнено сказав він.
Артеміс указав на верхівку будівлі.
— Ви хотіли оздобити дах мозаїкою. Подумайте ще раз. Ваш сюжет дуже банальний.
Хлопчик із демоном зникли.
Батлер не запанікував, коли істота вийшла з дірки в часі. Але ж його вчили не панікувати, якою б екстремальною не була ситуація. На жаль, ніхто з тих, хто був на Пасаж де Грасіа, не закінчував Академію Приватного Захисту мадам Ко, тож вони панікували голосно і відчайдушно. Усі, крім кучерявої дівчинки і двох чоловіків з нею.
